ЗАЛИШИТИ ВІДГУК

10 років патріаршого служіння: оригінальна еклезіологія Блаженнішого Святослава

10 років патріаршого служіння: оригінальна еклезіологія Блаженнішого Святослава
30 04:14 2021 0 коментарів 698 переглядів

З перспективи останніх 10 років стає очевидно, Блаженніший Святослав – дуже плідний церковний письменник. За кількістю опублікованих матеріалів він рухається в напрямку иншого великого митрополита – Андрея Шептицького, за ступенем освіченості і широтою світогляду – до патріарха Йосифа Сліпого, а за рівнем морального авторитету – до Блаженнішого Любомира Гузара. У контексті свого служіння Блаженніший є голосом Української греко-католицької церкви в Україні та на поселеннях, тобто промовляє від неї і в її імені. А це вже не абияка відповідальність, адже він представляє не лише себе, але своїми словами і вчинками промовляє за всю спільноту. Здавалося б таке служіння має обмежити людину, звузити її творчий потенціал лише до сфери церковної традиції та її відтворення. Однак саме там, де Блаженніший Святослав виражає вічні й незмінні істини християнської віри, він мимоволі стає оригінальним мислителем, “який виймає з свого скарбу старе й нове” (Мт. 13, 52).

Отож, нижче 5 думок Блаженнішого Святослава, які розкривають його оригінальні погляди на УГКЦ як спадкоємицю Київського християнства.

1.Наша Церква – державотворча.

“Київська Церква не була заручницею політичних інтересів державної влади чи слугинею могутніх світу цього, бо не грішила обожненням світського правління. Вона залишалася душею і сумлінням свого народу, навчаючи його оцінювати земну владу відповідно до того, наскільки ця влада служить Божій правді та вічному закону Творця”[1].

Святі рівноапостольні Кирило й Методій, заклали особливу модель християнства, що стала основою розвитку Київської цивілізації. В її основі вічні істини Євангелія, багатство втіленої традиції отців-кападокійців та християнський абсолютизм апостола Павла. Так солунські брати дуже послідовно притримувалися принципу рівності народів у світлі відвічного Божого задуму: “нема юдея ані грека” (Гал. 3,28). Згодом цю ж ідею розвивав київський митрополит Іларіон, коли формував основи політичної ідеї Русі на основі Євангелія. Отож, коли Блаженніший Святослав говорить про те, що наша Церква не є державною, але державотворчою, він повертається до витоків. Це рух ad fontes.

 

2.Наша Церква – культуротворча.

“Справжня культура – вона у своїй природі буде духоносна. Саме слово “культура” походить від слова “культивувати”, тобто “розвивати”. Та культура, яка не плекає, не створює необхідних обставин, необхідного середовища для цвітіння людини, є насправді антикультурою – культурою смерті. Але кожна культура для того, щоб бути собою, щоб не перетворюватися на антикультуру, щоб бути середовищем життя, а не смерті, має в найвищім ступені свого розвитку відкритися в культ. Культивувати – культура – культ. Чому? Тому що вона буде вести людину до народження, до розвитку життєво важливих органів, потрібних для того, щоб дихати Духом Святим, бачити Бога в обличчя, лицем в лице, щоб бути причасником – вічного життя!”[2].

З християнської точки зору культура має об’єктивний сенс. Вона відображає божественне в людському суспільстві. Тобто є плодом діалогу Бог-людина-світ. Це означає, що культура є одночасно і засобом, і результатом людської діяльності, відповіддю на Божий заклик “наповняйте землю та підпорядковуйте її собі” (Бут. 1, 28). Оскільки Бог об’явився як Творець, то й створена на його образ людина теж покликана творити, преображувати світ і відповідно до божественного задуму робити його добрим. У практичному вимірі це означає відкрити гідність кожної людини і зробити все, щоб її  пошанувати.

Це і є покликанням Церкви, яка народилися, існувала й продовжує діяти в середовищі культури. Отже, вона постійно актуалізує християнські цінності в плинних обставинах існування людства. Тому для християн культура – це завжди динаміка, розвиток і тривання в добрі.

 

3Наша Церква відкрита до всього світу.

“Небезпекою для нашої Церкви є ототожнення Церкви з одним народом, тобто те, що називається філетизмом, або церковним націоналізмом. Як я вже казав, наша Церква є українською, але не тільки для українців. Мусимо ділитися нашою традицією з усіма”[3].

Таке розуміння Церкви випливає із усвідомлення її місійної природи. В основі – принцип “дійти до кожного”. Церква не може закритися в межах однієї країни або одного народу. Инакше, вона перестане бути вірною своєму покликанню: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа” (Мт. 28, 19).

 

4. Наша мати – Константинополь.

“Київська митрополія, її унійна частина і частина, яка не підтримала Берестейського єднання,  матірньої своєю церквою вважає древню церкву Константинополя”[4].

Відсутність еклезіологічного ексклюзивізму – характерна риса Української греко-католицької церкви. Хоч наші предки прийняли християнство з Константинополя, Унійна Церква ніколи не розривала єдності з Римом. Вона зародилася ще до так званої Великої схизми, тому є свідком єдності Христової Церкви першого тисячоліття. Тобто йдеться про безперервний досвід сопричастя Києва, Константинополя й Риму.

 

5. Наш Патріархат

“Патріярхат – це найвищий ступінь зрілости Церкви східного обряду. Це означає, що кожна Східна Церква за своєю суттю прагне мати патріярхат. Для нас це не питання титулу, чести чи визнання, а питання зрілости, адже Східна Церква, яку також називають Церквою власного права, мусить це право не лише мати, а й використовувати”[5].

Для УГКЦ Патріархат не є самоціллю. Це радше засіб для втілення соборності та єдності Церкви. У цьому контексті соборність є синонімом католицькості. У церковнослов’янському словниковому ряді собы́рати-собо́ръ-собо́рность означають збирати щось в одне ціле. Подібним чином грецьке καθολικός походить зі слів κατά + ὅλος (ката + гольос) і означає “згідно з цілим”. Таким чином, передумовою єдності Церков є обопільне визнання одне одного у дусі рівноправності й братерського розуміння. Тому остаточною метою Патріархату УГКЦ є еклезіологічна зрілість, яка передбачає рух до єдності, соборності й католицькості.

Висновок

Підсумовуючи все вище сказане, Блаженніший Святослав постає перед нами як богослов в автентичному сенсі цього слова. Тобто він є тим, хто споглядає Бога в молитві: спілкується з Богом про людей, щоб потім спілкуватися з людьми про Бога. Отож, він є богословом і пророком – людиною, яка промовляє до народу в імені Бога, тим, хто приймає Божий заклик і дає на нього позитивну відповідь: “Кого б мені послати? Хто нам піде?” І сказав я: “Ось я, пошли мене!” (Іс. 6,8).

Любомир Дмитришин, ІІІ курс
Іван Гавриляк, VI курс


[1] Блаженніший Святослав Шевчук, Наша свята Софія: ПосланняБлаженнішого Святослава з нагоди століття відновлення соборностіукраїнського народу та його держави, 6 // news.ugcc.ua (26.03.2021).

[2] Шевчук С. – Забужко О. Апокриф: чотири розмови про Лесю Українку, Київ 2020, 64.

[3] Шевчук С. Діялог лікує рани. Блаженніший Святослав Шевчук у розмові з Кшиштофом Томасиком, Львів 2018, 157.

[4] Наукова конференція ”Львівський собор” 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки”. Частина 4, 2:46:42 // www.youtube.com (26.03.2021).

[5] Шевчук С. Діялог лікує рани, 144.