Посвячення нижнього храму монастиря преподобного Антонія Печерського, Київського

Посвячення нижнього храму монастиря преподобного Антонія Печерського, Київського
Вересень 21 12:11 2018 коментарів 2315 переглядів

16 вересня 2018 р. Б. преосвященний владика Йосиф (Мілян) очолив чин освячення підземної церкви в м. Обухові на честь преподобного Антонія Печерського, Київського. Співсвятителями освячення храму були: владика Венедикт (Алексійчук), єпарх Чиказький, і владика Теодор (Мартинюк), єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівський. Брати КТДС прислуговували при архиєреях.

Перед початком Божественної Літургії преосвященних владик зустріли діти та батьки з короваєм і квітами. На Божественній Літургії були присутні: ієромонах Ілля (Мамчак), ігумен Святоуспенської Унівської Лаври, ієромонах Макарій (Дутка), намісник Лаври, ієромонах Олександр (Приліп), настоятель обителі преп. Антонія, ієромонах Власій (Оленин), настоятель Свято-Йоанської Лаври у Львові та ієромонах Порфирій (Петруняк), настоятель Свято-Троїцького монастиря в Зарваниці. Представником із КТДС був ієрей Андрій (Дорчак), а також було багато іншого духовенства і монашества.

Слово владики Венедикта: «Коли ми приходимо до храму, будь-якого, ми це сприймаємо як закономірне місце, де маємо молитися, місце, де ми, хочемо чи не хочемо, пригадуємо про Бога – це є Храм Божий, місце, де ми починаємо дорогу до неба, але мусимо бути свідомі, що храми не повстають самі собою, не падають з неба, храми повстають, бо хтось прикладається для того, щоби вони повстали. Багато з вас пам’ятає, що на цьому місці нічого не було, пам’ятаємо, як ця обитель тут починалася, як поволі, крок за кроком, вона розвивалася. Це дуже важливо в нашому житті розуміти, що саме по собі нічого не стається, якщо навіть в аспекті матеріальному ми щось хочемо зробити, ми свідомі того, що маємо прикласти зусилля, старання і праці, тому в аспекті духовному теж потрібна праця. У нашому народі так і кажуть «один відсоток таланту, а дев’яносто дев’ять відсотків – праці». Тому є радість, що цей храм повстав. Дуже багато людей доклалося, щоб цей храм повстав. Наше життя, любі друзі, є дуже коротке, декілька десятків років: десяток більше, десяток менше – це не є принципово. Я дуже радий, що розділяю цю радість із монашою братією, розділяю радість із владикою Йосифом, Теодором, які приїхали з цієї нагоди, тому я бажаю, щоби ця радість перебувала з усіма вами».

Слово владики Теодора: «Мені дуже сподобалось те, що сьогодні сказали наші діти: «Слава Богу нашому, слава Пресвятій Богородиці, слава преподобному Антонію» на цьому можна закінчити, але я хочу сказати кілька секретів, які ще ніхто не чув, ви є перші. Дорога монахів до Обухова була дуже довга, довго ми шукали ділянок тоді у Києві. Ієромонах ще тоді Венедикт, тепер єпископ Чиказький, потім ієромонах Олександр, ієромонах Ніканор, довго ми шукали, але подібно, як преподобний Антоній, ходили ми і нічого не знаходили. Ви знаєте, як преподобний Антоній прийшов до Києва, так само було із нами. Але ми хотіли бути біля нашого коріння, тому що Студійське чернецтво - є безпосередньо пов’язане з преподобним Антонієм і Теодосієм Печерськими, тому що вони є нашими отцями у вірі, у монашестві, і наша Загальна Рада в Унівській Лаврі приймає найважливіші рішення, довго дискутуючи, думаючи, все ж таки вирішила, щоби відновити наш монастир у Києві чи його околицях, але ми нічого не знаходили. Одного дня дзвонить ієромонах Ніканор після численних відвідин різних ділянок, які ми дивилися з ієромонахом Олександром, потім з ієромонахом Ніканором, дзвонить і каже: «Є будинок в Обухові, прийдіть і подивімось». Ми приїхали, подивились і, щиро вам скажу, думки наші були поділені, одні казали "так", а другі казали "ні", були об’єктивні "ні", і були об’єктивні "так". Довго ми дискутували і не дійшли ми до єдиної спільної однозгідності, але треба приймати рішення, треба сказати або "так" або "ні". Ієромонах Ніканор подзвонив мені і каже «Отче ігумене треба приймати рішення, або так або ні, вже далі тягнути не можна». Я мав візитацію в Канаді, приїхав до Києва ввечері, на другий день - вже літак до Торонто, і ієромонах Ніканор каже: «Ви вже мусити сказати остаточне рішення». У монастирі є так, якщо є все добре, то добре, але, якщо щось сталося поганого, то винен ігумен, бо останнє слово за ним. І я почав обдзвонювати членів Ради Старців (це є вибрані Загальною Радою монахи, які радять ігумену) - і також думки розділилися, дзвоню ієромонаху Олександру, він каже: «Отче ігумене, вистачить вже радитися, кажіть ієромонаху Ніканору хай дає завдаток». Я полетів до Торонта і дослівно передав це ієромонаху Ніканору, і не міг зрозуміти, і до нині не розумію логіки Божої, бо десь у процесі потім, пізніше внутрішньо переконався, що ми до кінця не розуміли Божої логіки – це Божа справа, ми її і не будемо розуміти, бо вона є Божа. Але коли прийшлося давати настоятеля (для ігумена це завжди страшна головна біль, щоби знайти настоятеля до монастиря), знову дзвоню я ієромонаху Олександру до Зарваниці: "Отче Олександре, є така справа, треба настоятеля до Обухова". Відповідь була: "Добре, їду". Так, що сьогодні хочу сердечно подякувати своїм співбратам, отцю ігумену Іллі, братії, ієромонаху Олександру, братії, яка тут є, особливо брату Володимиру, бо він був тут із тих перших, який відкликнувся на моє прохання – завдання, і хочеться побажати всім вам дорогі отці, братія та прихожани, щоби цей монастир, був таким монастирем, який буде світитися аж до Києва, світлом молитви, світлом Божої сили, Божої Надії, Божого оптимізму, яке кажу ми не розуміємо, але це Божа справа, щоби ця Божа справа тут, в Обухові, ставала щораз більше зрозумілою для нас, щоби ми черпали тут Божу благодать, а вона направду буде тут, коли тут буде добрий монастир, коли тут буде справжній монастир... Так, що всім бажаю Божої ласки...».

Слово владики Йосифа: «Подивімося в Історію Спасення: молода Марія з Назарету інвестувала свою чистоту, своє лоно, згодячись з Божою волею, сказала Богові «так» і стала Матір’ю народів, стала співвідкупителькою людського роду. Так, понесла жертву, стоячи під хрестом, заламуючи руки над Сином, який конав за гріхи світу. Подивімося на позицію простого рибалки Петра. Він нічого не вмів робити, крім ловити рибу. Ми сьогодні його шануємо до тої міри, що в особі Святішого Отця шануємо першого і наступного апостола Петра, що керує Церквою, котру заснував їх вчитель Ісус Христос. Подивімося, як змінилося життя, коли митарі сказали Богові «так» і пішли за ним, подивімося в Історію Спасення рідного народу. Ми сьогодні освятили нижній храм преподобного Антонія Печерського. Ніхто з монашества цілої вселенської Церкви чи українського християнства не народився монахом, але, напевно, у відрізку часу люди відчули дихання Бога, покликання для того, щоб їхнє життя інвестувати в розвиток Божого у своєму народі. Сьогодні цей храм – це теж своєрідна інвестиція у Божі справи, це своєрідна інвестиція монахів Студитів у рідне українське християнство, у спасення рідного народу; це інвестиція людей, які підтримали цей проект у будь-який спосіб і в Обухові, і по цілій Європі. Наш монастир, справді приємно це було сьогодні чути від дорослих і дітей, наш монастир, бо що таке монах за словами святого Василія Великого? Це досконалий християнин, і я абсолютно переконаний, що серед нас людей, не монахів, а нормальних, є дуже багато справді досконалих християн, є дуже багато тих, які відповідально, дуже відповідально, ставляться до свого життя, до того Божого післанництва, яке ми отримали з рук Всевишнього через наших батьків. І спробуймо жити так, щоби примножувати те, що Бог поклав нам у душу і серце, спробуймо жити так, щоби наступний день був досконаліший, аніж він є сьогодні, спробуймо жити так, як казав святий Василій Великий про монашество, спробуймо змінити світ своїм життям, як це зробили Антоній і Теодосій Печерські на Київських горах, щоби вкінці, останнього дня, ми всі, зокрема кожен, почули: «Вірний рабе, увійди в радість пана свого».

Слово ігумена Іллі: «Я сердечно дякую нашим дорогим владикам, бачите так промисл Божий зарядив, що якраз на освяченні є всі наші владики – студити. Дякую владиці Йосифу, який довершив це освячення, дякую владиці Венедикту і владиці Теодору, бо, напевно, з цього можна зрозуміти, коли це діло виростає, можливо, як владика Теодор згадував різні такі непорозуміння, вони є природні, без них не буває, але те, що храм цей виріс, і він довершується – це є Боже благословення. Знаєте, коли Господь благословить, то воно все якось так здвигається дуже швидко, і для нас це є велика радість, що ми маємо тут, в Обухові, храм. Можливо, для митрополита Андрея, якби він тут був, то для нього це би була найбільша радість, що монахи Студійського Уставу є тут. Тоді вони мали тільки завдання, але це значить, що митрополит не перестає за нас заступатися і промисл Божий так діє, що він нас скріпляє і надихає. І, можливо, воно так подібно, як Антоній Печерський, адже він був у печері, але бачите, як Господь все звершив і все прославив, так само і спільнота, яка почала тут жити, живе дуже скромно, дуже просто молиться, і як Господь все це звершує. Я сердечно дякую нашим владикам, дякую ієромонаху Олександру, настоятелю, дякую братам схимонаху Руфину і брату Володимиру, які тут дуже багато спричинилися. Поручаємося, владики, вашим святим молитвам, щоби ви нас завжди згадували. «Господи помилуй» за монахів Студитів, тут в Обухові, і за всю нашу монашу братію».

Літургія закінчилась спільною фотографією на фоні храму.

Рясофор Михаїл,

монах Святоуспенської Унівської Лаври

та семінарист I курсу КТДС