Отець Ілля (Мамчак): "Дух любові у молитві святого Єфрема є вершиною усіх прохань і вінцем-нагородою за наше життя". У КТДС завершилися Великопосні реколекції.

Отець Ілля (Мамчак): "Дух любові у молитві святого Єфрема є вершиною усіх прохань і вінцем-нагородою за наше життя". У КТДС завершилися Великопосні реколекції.
Квітень 04 10:12 2018 коментарів 1701 переглядів

Коли людина розпочинає прямувати до цілісності і дух свій звертає до Господа, вона розуміє, що цей рух здійснюється через смирення. І перебуваючи у ньому, вона набуває великої терпеливості, котра має бути винагороджена Господом. Тільки ж це повинна бути нагорода достойна Бога. Що є найдостойнішим бути Господньою нагородою? Це дух любові, про який ми просимо у молитві святого Єфрема. У середу, 4 квітня, третій день Великопосних реколекцій, отець Ілля (Мамчак) підсумував науки про молитву святого Єфрема, розповідаючи про духа любові та останнє прохання молитви.

"Духа любові даруй мені, Господи..."

Євангелист Іван часто називає Бога любов'ю. "Бог є любов", "Бог полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав", - пише він. Бог не полюбив людей лише коли вони були бездоганними, а навпаки, коли вони потопали у пороках. Бог полюбив нас грішними, але не сам гріх. Тому що Господь і гріх несумісні, Він не має нічого спільного з ним.

Господь бачить своїм святим і чистим поглядом усе істинним

Гріх є викривленим дзеркалом, у якому ми бачимо себе і світ спотвореними. Гріх викривлює наші почуття і погляди, але Господь бачить своїм святим і чистим поглядом усе істинним. Коли Бог вселяється в людину, то відкриває їй цей добрий погляд на світ і людей. Найбільшими поборниками гріха і грішниколюбцями були святі, будучи чистими, вони полюбили людей занечищених. Божий погляд допомагає нам побачити світ таким, яким він є, тобто, яким його задумав Господь. Ми по-різному бачимо речі вдень і вночі. Вночі усе для нас підозріле, здається ворожим для нас, наче намагається напасти чи завдати кривди. А вдень у тій самій місцевості маємо цілком інші почуття. Так само і з Божим світлом, яке просвітляє всяку темряву нашої гріховності.

Людина наближається до Бога потрійним чином: як раб, як наймит і як син

Святий Василій Великий повчав, що людина наближається до Бога потрійним чином, переживаючи на своєму шляху три стани. Перший - стан раба, рабської любові. Стан рабства - це невільничий стан. Як раб трудиться зі страху до пана, так людина у цьому стані виконує заповіді Господні зі страху перед вічними муками. Але Господь не чекає лише нагоди людину затягти в пекло за невиконання заповідей. Тому ця любов є недосконалою. Другий стан - наймита. Найманий працівник працює за винагороду: я попрацюю, а ти мені заплатиш. Я виконаю Твої заповіді, Господи, і за це даруєш мені ласки. Я молитимусь до Тебе про щось, і Ти мені це даси. Господь вислуховує наші молитви, проте ця любов також ще не є досконалою.

Третій стан - останній - це синівство. Син у батька не просить хліба, а знає, що має спадок від Нього. Тільки у сина є правдива досконала любов. Та святі отці кажуть, що усі три стани є добрими та корисними, тільки ж ми повинні рухатися у напрямку до досконалої любові. У досканалій любові немає страху. Хоч і знаходимо у Святому Писанні слова "Страх Божий - початок мудрості". Потрібно розрізняти страх початкуючий і страх досконалий. Останній різниться від першого тим, що має любов. Щоби можна було сказати: "Я не боюся Бога, я Його люблю".

Життя християнина полягає у стяжанні Святого Духа.

Любов дається, коли людина її шукає. Коли ми відчуваємо брак любові, повинні ї просити у Господа. Із любов'ю до нас приходить співчуття. Так як кожен член організму співчуває одне одному, і коли щось болить у людини, це відчуває усе тіло, так само і ми, маючи у серці співчуття, співпереживаємо зі своїми ближніми. Але без Божого просвічення люди ніколи не зможуть любити один одного. Так як хворий виправляється ліками, так нашу душу Господь лікує своїм лікарством. Коли наша душа стає здоровішою, то сама тягнеться до Бога. А не маючи Його, починає задихатися. Життя християнина полягає у стяжанні Святого Духа. А дух любові є вершиною усіх прохань, про що ми можемо попросити, і одночасно вінцем-нагородою за нашу терпеливість.

"Дай мені бачити мої прогрішення і не осуджувати брата мого..."

Але щоби цю любов, яку ми одержуємо від Бога, не втратити, у молитві святого Єфрема знаходимо третє прохання: "Так, Господи царю, дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого, бо ти благословен єси на віки віків". Здавалося б, дещо дивне прохання. Після того, як ми просимо Бога очистити нас від злих і шкідливих духів і послати добрих та корисних, ми наче знову повертаємося у якийсь стан гріховності. Це прохання є пригадування, що навіть досягнувши досконалої любові на землі, ми не можемо чутися цілком безпечно. Завжди є небезпека упасти. Одним із запобіжників є якраз прохання про те, щоби бачити свої провини і не осуджувати інших.

Коли людина є ближче до Бога, вона починає бачити ті гріхи, менші, буденніші, яких раніше не бачила. Тому що за важчими речами раніше не в силі була побачити слабших. Чим ближче людина приходить до Бога, тим більше приходить до свідомості, що не може нічого доброго зробити без Господа. Осудження ж є найбільшим пороком, який коли увійде у серце людини, проганяє благодать і руйнує її зв'язок із Творцем. Осуд може зруйнувати навіть дар робити чуда.

Як тоді боротися із осудом? Якщо ми уважніше подивимося на свої гріхи, вони можуть спинити ту пагубну пристрасть до осудження. У нас повинна вкорінитися думка: щоби брат не зробив, його гріх порівняно з моїм - ніщо, тому що мої провини є ще більшими. Для цього ми маємо оцю пересторогу в молитві святого Єфрема: "Дай мені, Господи, зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого".

Молитва святого Єфрема показує, що роботи у нас є дуже багато. Треба закотити рукави і працювати над своєю душею. Чому ми часто можемо бути такі повільні до роботи над собою? Тому що значно легше є робити речі зовнішні, ніж наводити порядок всередині. Молитва святого Єфрема ж говорить нам, над чим потрібно сконцентруватися найперше.

бр. Мар'ян Довганик, І курс