ЗАЛИШИТИ ВІДГУК

14 днів до освячення храму

14 днів до освячення храму
02 15:51 2017 0 коментарів 73 переглядів

#КТДС #14_днів_до_освячення_храму #першопрохідці
Oleg Karpenko

Бакалавр юриспруденції (Львівський університет внутрішніх справ), магістр фінансів (Київський університет банківської справи), а  зараз ще й студент біблійного богослов’я на богословському факультеті Папського Григоріянського університету Олег Карпенко, котрий також вишиває на машинці, варить борщ, ділиться власними спогадами про семінарію:

«Чому саме ця семінарія? За рік до вступу сюди я навчався у Києві на магістратурі, десь у той час я навернувся, почав цікавитись Богом, Церквою. Саме у цей період мене почали навідувати думки чи то про священство, чи то про монашество, сам тоді не до кінця розумів про що, але крізь цей позірний туман пробивався промінь покликання. Капеланом Київського університету банківської справи, в якому я навчався, був і залишається ректор семінарії отець Петро Жук і я мав таку «необережність» поділитися з ним своїми переживаннями й думками. Десь весною 2010 року ми зустрілись з ним і він розповів про те, що відкривається Київська семінарія й запитав, чи я не хотів би поступати туди.

Внутрішній голос казав мені: «Олеже, це буде абсолютно безглуздо і безвідповідально – не спробувати, потім будеш старим дідуськом згадувати цю пропозицію і казати сам до себе: «Ай-яй-яй Бог таке пропонував, а я такий дурень не погодився»». І я таки поступив.

В моїй сім’ї тільки одна людина прийняла мій вибір одразу – це була моя мама. Це при тому, що вона походить із комуністичної сім’ї вчителів і виховувалася в атеїстичному дусі. Перша реакція: «Сину, я тебе люблю, шаную, бажаю, щоб ти був щасливим і підтримую твоє рішення». Що цікаво, в кінці першого року, коли нам освячували підрясники, я дізнався, що моя мама охрестилася. А всі інші домашні не були так захопленими, але з часом, кожен з них прийняв цей вибір, і впевнений, що навіть, якщо не маніфестують цього голосно, теж радіють. Щодо друзів, то хтось прийняв, а хтось відверто називав мене дурнем J.

У своїй наївності та гіперпобожності я думав, що семінарія – це суцільні духовні реколекції, а виявилось, що це зовсім не так. І ця необжита хатина на краю лісу і багато побутових нюансів змінили моє бачення. Але мені це подобалося, так само як і спільнота і, слава Богу, у перші роки в мене не було побутових протиріч. Божа благодать мене тримала: я тішився, молився, вчився. Ці роки була найщасливішими та найлегшими, навіть, не зважаючи на те, що упродовж першого семестру, я, паралельно із навчанням у семінарії, завершував навчання на магістратурі. Бог взяв мене на руки й переніс через увесь цей період. Я не журився дрібницями. Побутові умови теж мене тішили: коли бачив дроти, які стирчать зі стін і які мають бути приєднаними до світильників – надихався. Мені подобаються отакі початки, відчуваєш романтику, все нове, а коли все зроблене, то стає трошки нецікаво, хоча, з іншого боку, можна поглиблено зайнятись наукою. Нас тоді було заледве більше десятка : така маленька спільнота – неначе справжня сім’я.

Рішення почати навчання в семінарії було певною мірою авансом, тобто був виклик: пропозиція почати навчання в семінарії, я її прийняв, але не все моє єство прийняло одразу, тож першого року я лише вживався у цю роль, хоча мені було дуже комфортно. Подобалось брати участь у богослужіннях, пам’ятаю, що вечорами молились вервицю з братами.

Семінарія є гарним середовищем у якому ти можеш притертися біля інших людей. Ніхто з нас не є досконалим: у кожного є свої «харизми», мусиш намагатися не псувати життя іншим і приймати інших такими є, треба вживатися, виживати, а ще краще – жити разом. Якщо Бог любить його, а тим паче мене, то і я маю любити.

Я думаю, що потрапив у правильний час для того, щоб перетравлювати тверду богословську їжу. Мали багато чудових курсів, чудових викладачів, а, оскільки, нас було мало, то викладачі завжди могли приділити час кожному з нас. Опитували в ті часи нас дуже милосердно.

Вважаю, що священик має бути Христовим і використовувати ті дари, які Бог йому дав: зокрема дар раціонального мислення та пізнання.

Дивно, але в мене ніколи не було думки про те, що б залишити семінарію. Упродовж перших років навчання все було доволі легко, а потім, коли й ставало трохи важче, виникала така думка: «а чому це я маю йти? Нехай всі інші йдуть, але я тут залишаюся». Це не камінь в чийсь город, радше я знав на що я йду і чого я хочу. Побутові умови, непорозуміння з Богом і з людьми, якісь інші взаємодії, як на мене, не можуть робити погоди у головному: якщо маю стати священиком, якщо маю закінчити семінарію, то все інше – нюанси.   

Дякую Богові за те, що провадить, за те, що знайшов мене і завжди біля мене, знаю, що в Нього є план для кожного з нас і для мене, зокрема, знаю, що він хоче, щоб я був щасливий».

Попередні розповіді про історію Київської семінарії, про радощі, благодать, труднощі та виклики читайте на нашій сторінці у Фейсбук або на сайті: ktds.org.ua.

Медіа-центр КТДС

24780


більше...

Читайте також: