ЗАЛИШИТИ ВІДГУК

Парафія – наша сім’я

Парафія – наша сім’я
Листопад 12 15:21 2016 0 коментарів 736 переглядів

Тепла погода взимку, мальовниче Лігурійське море і пагорби та гори навкруги. Так зустрічає кожного подорожнього давнє італійське місто Генуя.

Гостей місто дивує своїми пам’ятками. Це і банк 1407 року – Сан-Джорджо, і маяк Лантерна – символ міста та порту, який тягнеться вздовж узбережжя на 20 км. За обсягами торговельних оборотів цей порт найбільший в Італії та є основою міста. Саме в цьому мальовничому місті в XV столітті народився мореплавець Христофор Колумб. Цікавинок в місті назбиралось чимало, зважаючи на його давню історію, яка бере свій початок з VI - V ст. до р. Хр. – часів перших знайдених захоронень.

Після України вузькі генуезькі вулиці з крутими поворотами, такі притаманні Італії, дивують. Втиснутись мікроавтобусом між смартами й мопедами – це випробування для майстерності для водія. Та зацікавлення туристів викликає інший транспорт, а саме найрізноманітніші судна, якими зайнята значна частина набережної.

Серед всієї цієї краси, недалеко від площі де Феррарі, майже в центрі міста знаходиться давній храм святого Степана. Ззовні він дивує строгістю: фасадна сторона прикрашена мармуром, на якому лише де-не-де видніють надгробні написи. Виділяється вежа, яка колись мала оглядову функцію, а також цегляний восьмикутний купол.


Давня тисячолітня історія храму починається з 492р. Спершу було збудовано маленьку церкву. Вторгнення сарацинів у Х ст. стало згубним для церкви Св. Степана, її зруйнували. Попри криваву війну і руйнацію монахи не покинули храм.

Будівництво нового монастиря розпочалось завдяки єпископу Генуї Teodolfo II, який в 972 році заклав перший камінь. За переказами, саме він запросив до монастиря бенедиктинців, які допомагали хворим та сиротам. У 1320 році Генуезька республіка розпочала будівництво нових стін, для монастиря Св. Степана настають важкі часи: будівлю зносять. А через кілька років новий удар по усталеному життю монастиря: через спалах епідемії чуми помирає значна кількість монахів.

У грудні 1529 року в монастирі Св. Степана залишалось лише два монахи-бенедектинці. Це стало причиною приїзду десятьох монахів Olivetani, ордену, який перебуватиме в монастирі понад два століття.

Зазнав храм ушкоджень і в роки Другої світової війни. Під час бомбардування у 1942р. від церкви Св. Степана залишились лише купол, дзвіниця, половина фасаду і ліва стіна. Реставрація розпочалась в 1946-му й тривала 55 років. Хоча церква і втратила частину античної краси, проте змогла піднятися з руїн.

Всередині храм дивує ще більше. Перше, на що звертаєш увагу – святилище, яке, за рахунок склепу під ним, знаходить вище ніж зазвичай у храмах. Саме на цьому місці існувала перша церковця. Дивлячись на святилище здається, що воно неосяжне, далеке-далеке.

Зацікавлення серед туристів викликають збережені пам’ятки, які надають храму особливого мистецького значення і виділяють серед інших церков міста. Це і картина Giulio Romano «Lapidazionedi S. Stefano», на якій зображено смерть першого мученика за Христа, і, вперше побудовані в храмі Генуї, каплиця та вівтар на честь Богородиці «Madonnadella Guardia», а також Блаженна Paola Frassinetti, яка своїм святим життям «одягнула» в блиск і славу церкву.

Хоча стіни храму сірі, а по кутках кромішні тіні, та велич і молитовність цього місця мимоволі занурюють у безмежне. Допомагає цьому і акустика храму. Ще до Тридентійського собору (ХVI століття), хори були в святилищі, сховані від людських очей. Їхній спів, наче ангельський, розносився звідусіль. Ще й сьогодні інколи можна почути такий «ангельський» спів, наприклад, під час семінарійної поїздки, брати КТДС також співали у святилищі.

Саме в храмі Св. Степана служить греко-католицький священик Віталій Тарасенко для українців Генуї та навколишніх міст. Українська церковна спільнота в Генуї почала існувати з 2003 року. Отець Віталій приїхав до Італії для написання докторату з пасторального богослов'я. У Генуї знайшлись вірні УГКЦ, які бажали мати духовний супровід. Владика Гліб Лончина, який на той час був Апостольським візитатором для українців греко-католиків в Італії, попросив о. Віталія у вільний час допомагати спільноті. І вже впродовж перших двох тижнів з'явилась групка жінок, з якими до того займались священики латинського обряду і монахиня Клара. Поступово з п'яти людей виросло до двадцяти, й щоразу спільнота збільшувалась. Кожної неділі почали служити Літургію. З часом вирішили і проблему з приміщенням: парох церкви Св. Степана в Генуї, дон Пауло, дозволив постійну відправу Божественної Літургії (Дон Пауло завжди радий бачити українців у храмі Св. Степана. Також дуже поважає і цікавиться нашими традиціями. Наприклад, на Різдво вітається зі всіма: «Христос Рождається»).

У парафіян було велике бажання мати свою молитву, продовження культурних традицій. Отець Віталій розповідає, що був зачарований цим. Проте були і певні труднощі, наприклад, у творенні церковних груп. Люди потребували підтримки і духовної формації. Потрібно було звернути увагу на правильну молитву та пасторальну і катехитичну діяльність. І праця отця над творенням спільноти закипіла. За більш ніж десять років, отець об’єднав людей із різних регіонів України, а також росіян, білорусів, молдован, грузинів.

Вже наступного року, після створення спільноти, до Генуї почали приїжджати українці з Савони, а ще через рік про це дізнались у К’явері. З допомогою італійців, які захоплювались східним обрядом, отець почав робити перші кроки у розбудові громади. Отець Віталій пригадує, що побачивши ситуацію, зрозумів – підхід має бути іншим: «Люди в еміграції, приїхали заробляти на життя. Таким чином потрібно було повністю змінити метод спілкування і ставлення до вірних, зважаючи на це. Вже тепер громади перебувають в постійному зрості. Кожного року визначаємо нові напрямки, цілі. Громада постійно оновлюється. Тому весь час потрібно бути в духовному аналізі, що потрібно, на що треба звернути увагу».

Ірина Бондар в Савоні проживає вже три роки. Змалечку ходила до церкви в Україні, так була навчена. Приїхавши в Італію, шукала Бога і тут. Розповідає, що від отця багато чого навчилась, відчуває і духовний зріст:

«Отець Віталій будує «Живу Парафію», багато старається і вчить. Наша спільнота існує десять років і тільки за останні два роки з’явилась молодь. Отець відразу почав заохочувати нас до церкви: провів курси навчання «Крок», пізніше «Вишкіл», далі створив групу катехитів. Також у нашій спільноті є група «Матері в молитві», проводяться духовні бесіди з молоддю та окремо зі старшими. Отець насправді все робить для того, щоб спільнота стала живою парафією».

Дівчина порівнює їхню релігійну парафію зі сім’єю, де є свої радощі, клопоти та тривоги:

«Кожен замкнутий у собі, має якісь проблеми та труднощі. Та всі приходять до церкви за підтримкою Божою і до отця Віталія. Ми, як велика сім'я, де є всі: і неслухняна молодь, і бабусі, які хочуть навчити свого, і батько з мамою, які люблять всіх і прощають все. Такими «батьками» є отець та їмость».

Від початку заснування громади особливу увагу отець Віталій приділяє місійності, служінню. Зазначає, що мають бути добрі стосунки між священиком та вірянами:

«Коли вийшов проект «Жива парафія», для нас це вже не було новинкою, а стало підтвердженням, що ми на правильному шляху. Ми маємо свій духовний літургійний розвиток, як говорить Церква і Святе Письмо. Є також різні випробування вимогами часу, які виникають перед нами. Зараз перебуваємо у фазі «молодіжна церква», ставимо акцент на молодіжну і дитячу громаду, бо вони потребують особливого ставлення та духовної опіки».

Серцем громади є церковне братство – групка активних вірян, які звершують обов’язки перед спільнотою впродовж року і відповідають за її активність. Членом братства може стати кожен охочий. Проте це накладає певні обов’язки, такі як сповідатись щомісяця, молитись щодня «Отче наш» і три рази «Богородице Діво» за членів братства, не пропускати недільні і святкові Богослужіння, читати духовну літературу. Щороку в жовтні братство розпускається, дається тиждень на роздуми, а тоді скликається нове.

Руслан Вартсава, голова братства, розповідає, що кожен може знайти заняття до снаги. Тут і організаторські здібності потрібні, і кулінарні, і навіть трохи психологом треба бути.

На перших зборах новоскликаного братства вибираються голова і заступник, скарбник і заступник, писар. Після цього вибираються відповідальні за інші групи. Члени братства, які залишилися без відповідальностей, добровільно вибирають групу, де вони можуть чи хотіли б допомогти. В нас є група «Свято», яка займається проведенням культурних та духовних заходів, наприклад, до Шевченка чи Миколая. Ще є «Гостинність». Це вже організація всіх прийомів та гостин. Нас близько 150 парафіян. На запусти, наприклад, готується для всієї громади обід після служби на площі, при вході до світлиці. Або роздача куті та узвару в різдвяний період. Також дбають за чай та хліб після недільної Літургії. До літургійної групи входять ті, хто приготовляє все до Богослужіння: ікони, рушники і т.д. «Матері в молитві», які збираються на молитву поза Службою, належать до молитовної групи.

Значну увагу на парафії приділяють катехизації та милосердю. Є духовні бесіди та тлумачення Святого Письма для різних за віком людей. Для діток отець готує спеціально проповідь, на зрозумілій для них мові та у вигляді гри. Також братство відвідує хворих українських дітей в педіатричній лікарні імені Джанніни Газліні (на момент збору матеріалу, під опікою братства було троє дітей, яким зробили пересадку кісткового мозку), систематично проводяться збірки для українських дітей-сиріт, онкохворих жінок, які належать до громади, а також для військових, які були поранені в АТО і мають інвалідність.

Пан Руслан розповідає, що для нього церковна спільнота – це друга сім’я:

«Це велика родина в якій тобі порадять і чекають на твою пораду чи допомогу. А отець – її прекрасний керівник та лідер, невтомний духовний пастир, який так багато працює над нашим духовним зростанням. Знаєте, він зумів зробити з нас справді живу парафію».

 

За короткий час перебування в Італії, побачив багато українських спільнот. Всі вони дуже різні, та кожна має свою харизму. «Жива парафія»… Неодноразово ця фраза звучала в моїй думці. І навіть більше: «Парафія – наша сім’я».

Особливо вразили слова отця Віталія про їхню спільноту: «Стараємось, щоб відносини між нами були родинні, справжні. Наші умови складаються так, що поруч немає родини. Таким чином люди відкриваються, зближуються і відносини тоді прості й відкриті...."

Буду пам'ятати парафії у Генуї, Савоні чи К'явері, як приклад живої віри і єдності спільнот, любові і злагоди, легке спілкування між парафіянами і отцем, наче це велика сім'я. Як приймали нас з любов'ю до себе в спільноту, ділились життєвим досвідом. Самі того не усвідомлюючи, навчили шанувати ще більше свої традиції, там, в чужій країні, відчути любов до Батьківщини. Зажди буду пам'ятати і дякувати, бо це безцінний скарб для мене і приклад для наслідування... Як кажуть в Італії: «Grazie per ospitalità».

P.S. публікація написана за матеріалами, зібраними у рамках поїздки братів-семінаристів Київської Трьохсвятительської духовної семінарії українськими громадами в Італії у різдвяний час 2016 року.

Бр. Ігор Дмитришин, ІІІ  курс КТДС

 

20368


Коментарі


Юрій Юрій (08.09.2017 10:55)

дякую брате Ігор за чудову статтю!